...

Прокинутись було дуже важко. Ні чотири години сумнівного сну, ні попередній робочий тиждень сил не додавали. У вагоні жевріло те дивовижне світло, якого цілком досить, щоб заважало спати, але точно замало, щоб нормально зібратися...За вікном в цей час вже наближалось місто. Та думати про якийсь відпочинок, про тепло ще дуже рано. За дві години тебе висадять на промерзлому полі оповитому густим туманом з роздрукованою картою Google maps...Але це лиш дрібні незручності. Найважче вже позаду, найважче було вчора...найважче не зупинитись за півкроку, не плюнути на все, найважче зачинити за собою двері. Бо ж ще не було жодного разу, щоб напередодні чергової мандрівки чи у передсвітанковій темряві збираючись  зустріти новий день подалі від дому, не проймала шалена втома, стах, лінь, сумніви.... й ціла купа чогось, що в кінцевому результаті кричить лиш одне - лишись вдома.

Присвячується тим хто вірить ніби світанки треба стрічати після ночі повноцінного сну, прокинувшись від співу пташок, а гори підкоряють тільки маючи будиночок в Буковелі й двотижневу відпустку.